Ми досі є. І попри всі труднощі, продовжуємо працювати для спільноти (інтерв’ю Анастасії Єви Домані до 5 річниці народження ГО «Когорта»)

П’ять років тому народилась громадська організація, з якою в України асоціюється словосполучення «трансгендерна спільнота». З того часу команда пройшла через пандемію, повномасштабну війну, вигорання, втрати й нові виклики — але зберегла головне: фокус на правах транс*людей в Україні. Сьогодні «Когорта» — це не лише команда активіст_ок, а й спільнота, яка бореться, підтримує й не зупиняється, навіть у найважчі моменти. У цьому інтерв’ю виконавчої директорки Анастасії Єви Домані — чесна розмова про перші кроки, кризи, рішення й те, як триматись в дії навіть у найтемніші часи.

П’ять років позаду: який момент, пов’язаний з “народженням” Когорти, Ви часто пригадуєте? 

Я часто згадую, як ми обирали назву для організації — це було взимку 2020 року, у січні-лютому, вдома в мене. Ми довго шукали слово, яке не містило б «транс», бо воно вже стало кліше й втратило гостроту. Хотілося чогось нейтрального, але символічного — щоб і не штамп, і водночас з очевидним зв’язком до транс*спільноти. Урешті зупинились на назві «Когорта». Це слово означає згуртовану спільною ідеєю групу людей — саме так ми бачили нашу організацію. Я знайшла це слово й тлумачення у словнику, і після довгих годин обговорень ми його ухвалили. І жодного разу не пошкодували.

Ще один яскравий спогад — Когорта “народилась” не в Україні (усміхається). У листопаді 2019 року ми були у відрядженні в Таллінні, де й вирішили, що настав час створювати організацію. Тоді ми ще були ініціативною групою, оргкомітетом, який формував засади майбутньої ГО.

Офіційна реєстрація була складною. У березні 2020 року почалась пандемія, і це дуже ускладнило процес. Перша юридична компанія, до якої ми звернулись, не допомогла, лише інша команда змогла довести справу до кінця. І нарешті 30 червня 2020 року ми зареєстрували «Когорту».

Це три головні моменти, які для мене символізують народження організації. У 2020 році все було про організаційні процеси — документи, соціальні мережі, підбір команди, формування органів управління. Ми навіть мали тимчасовий логотип. А вже 2021 року почалась наша проєктна діяльність. Тоді ми багато думали, на кого можемо покластись, які активісти можуть долучитись, хто що вміє. Це був великий виклик і водночас — дуже особливий період.

Яким був найважчий виклик за ці роки, і що допомогло його пережити? Чи вплинула війна в Україні на організацію?

Найбільшим викликом за ці п’ять років стали обставини, що розтягнулись у часі — від пандемії COVID-19 до повномасштабної війни. Кожен етап вимагав адаптації й швидких рішень.

У 2020 році ми розпочали проєктну діяльність, переважно онлайн — через карантинні обмеження. Живих заходів було дуже мало, довелося одразу пристосовуватись до нових форматів. І тільки після вакцинації з’явилась можливість більше працювати офлайн.

У 2022 році почалась повномасштабна війна — і це додало ще більше викликів. Міграція транс*людей, евакуація, втрата контактів, зміна контексту — це стосувалося не лише організації, а й кожного з нас. Ми були змушені терміново змінювати підходи, бути гнучкими, переформатовувати діяльність під потреби спільноти, яка опинилася в кризі.

Сьогодні, у 2025 році, ситуація все ще складна: тривають обстріли, є постійна загроза безпеці, а також суттєво зменшилось фінансування, зокрема з боку американських донорів. Це впливає на багато напрямів — навчання, тренінги, представництво, медіа кампанії. Ми шукаємо нові ресурси, партнерства, аби пройти цей етап.

Але головне — ми досі є. І попри всі труднощі, продовжуємо працювати для спільноти. Віримо, що навіть найтриваліші виклики не вічні.

Що змінилося у Вас особисто за ці п’ять років завдяки «Когорті»?

За ці п’ять років я отримала величезний досвід керування організацією. Змінилось і моє ставлення до багатьох людей — як у спільноті, так і в громадському секторі. Я навчилась чітко розставляти пріоритети. Десь у 2021–2022 роках усвідомила, що здоров’я та часу не вистачає на всю діяльність — як у «Когорті», так і поза нею. Тоді я зрозуміла, що в мене почалося вигорання, і вирішила зосередитися лише на роботі в організації. Вийшла з інших проєктів, робочих груп, волонтерства. І сьогодні, у 2025 році, можу сказати — це було правильне рішення.

З початком повномасштабної війни я чітко усвідомила: головне — зберегти саму організацію, не намагаючись охопити все і всіх. Важливо не згоріти у спробах відповідати всім очікуванням і не бігти за всіма проєктами й показниками. Обмеження фінансування стало ще одним сигналом: необхідно зосередитись на ядрі — основі нашої роботи, захищати те, що найважливіше, а не розпорошуватись на другорядне.

Для «Когорти» зараз ключовим є зберегти досягнуті показники 2023–2024 років — як у географічному охопленні, так і в команді. Ми маємо активістів із досвідом, і кожна нова людина, що приєднується, посилює нашу команду. Це дуже помітно — у порівнянні з 2021 чи навіть 2023 роком. Я бачу, як якісно зростає склад організації.

Раніше мені здавалося, що все триватиме безкінечно. Тепер я розумію: війна, обстріли, нестабільність — усе це може зруйнувати будь-які плани. І це не фантастика, а реальність, до якої ми маємо бути готові. Тому ми вже думаємо про безпечні місця, про варіанти збереження діяльності, навіть за найгірших сценаріїв. І водночас — про диверсифікацію фінансування та розвиток персоналу.

Так, у нас є стратегічний план, але на практиці, як тільки ми ухвалюємо (усміхається), щоразу з’являються нові виклики. Ковід, війна, скорочення підтримки… Рік за роком — наче керувати автомобілем, на шляху якого весь час нові перешкоди. Але ми продовжуємо віртуозно їх оминати. І мені цікаво — що ж буде далі?

Чи були моменти, коли хотілося опустити руки — і що або хто не дозволили це зробити?

Такі моменти, без сумніву, були — щонайменше двічі.

Перший — у 2021 році, коли в мене стався мікроінсульт. Я певний час не могла працювати, і навіть коли фізично відновилась, наслідки ще довго відчувались. Тоді ж накопичилась втома від кількох років роботи без відпусток, без нормального сну, без вихідних. Почалось сильне вигорання й апатія до роботи.

А потім — війна. І довелось відкривати друге дихання. Я не розглядала варіант евакуації, вирішила залишитись в Україні. Вже у другій половині 2022 року з’явилась перша втома від війни: родина виїхала, частина команди — теж, було багато втрат і невизначеності. Але водночас — було відчуття, що саме у викликах робота набуває сенсу.

Другий момент — наприкінці 2023 – на початку 2024 року. Відчувалось, що ми зайшли у глухий кут. Було багато питань: чи ми дійсно щось змінюємо, чи наша діяльність — це лише гуманітарна допомога, чи ми можемо впливати глибше? Транс*люди масово виїжджали, ситуація зі зміною документів залишалась складною, і врешті постало відчуття виснаження. Додалися серйозні обстріли, блекаути — по кілька діб без світла. І тоді, мабуть, уперше захотілось усе просто залишити.

Але я зрозуміла: це не час для різких рішень. Наймудріше зараз — зберегти те, що є. Не розширюватися, не гнатися за охопленнями, не “показувати” активність заради звітності. Бо “більше” — не означає “краще” чи “сміливіше”. Іноді найамбітніший крок — це постояти на місці, озирнутися, побачити, хто поруч, що в тебе є — і лише тоді обережно зробити наступний крок уперед.

Саме це розуміння, ця внутрішня чесність і відповідальність перед командою й спільнотою не дозволили мені опустити руки.

Як ви бачите «Когорту» ще за п’ять років: що залишиться незмінним, а що має радикально трансформуватись?

Зараз спробую трохи пофантазувати…

Через п’ять років я бачу «Когорту» сильною, зрілою організацією, що розвивається в умовах нових можливостей — можливо, у контексті завершення війни або принаймні її замороження, що, звісно, не одне й те саме.

Незмінним залишиться наша фокусованість на правах транс*людей в Україні, принциповість у питаннях депатологізації, а також цінності солідарності, інклюзивності й безпеки. 

А ось що має трансформуватись — це масштаби та інструменти нашої діяльності. Я уявляю новий стратегічний план, широку регіональну присутність, зміцнення міжнародних партнерств, активну участь у міжнародних подіях. Нам потрібно вийти на якісно новий рівень впливу — і всередині країни, і поза її межами.

Хочу, щоб з’явились нові адвокаційні цілі — вже в умовах депатологізації трансгендерності. Щоб в Україні були чітко прописані медичні та юридичні процедури, без суперечливих трактувань, без участі психіатрів у прийнятті рішень. Щоб транс*люди не сумнівались, до якого лікаря звертатись, і щоб наш внесок у навчання медичних працівників дав реальні плоди.

Я бачу транс*марші у різних містах, щорічний транс*форум на високому рівні, збільшення кількості локальних транс*ініціатив, повернення активістів та активісток додому. Я хочу, щоб ми стали організацією, яка може впливати і на економічну стабільність транс*людей — через розвиток проєктів, спрямованих на зміну ставлення з боку роботодавців, через навчання, курси, підтримку під час пошуку роботи.

Не менш важливим для мене є організаційний розвиток «Когорти»: зростання команди, відкриття офісу, інвестиції в навчання та добробут людей, які тут працюють. І, звісно, я хочу більшої підтримки з боку закордонних донорів — прозорої, партнерської, стабільної.

І нарешті — хочу, щоб було відчуття гордості та задоволення від спільно зробленої роботи. Попереду будуть нові виклики, але якщо хоча б частина з усього перерахованого справдиться — це вже буде велика перемога.

Що б ви сказали собі п’ятирічної давності, якби могли повернутися назад у той день, коли все починалося?

Це частково перегукується з моїми попередніми відповідями. Я б сказала собі: «Бережи себе в роботі, нормуй робочий час». Це не лише про піклування про себе, а й про якісне управління організацією. Коли починаєш, усе дуже емоційне: хочеться багато, одразу, всюди встигнути. І здається, що нічого не зупинить, окрім… часу. Саме з ним приходить і втома, і мудрість. А мудрість — це те, що застерігає від вигорання.

Я б порадила собі одразу працювати з оглядкою на баланс і темп: не намагатися охопити все, не тягнутися до всіх зірок одночасно. Потрібен планомірний розвиток — і організації, і себе самої.

Ще один важливий момент — це люди. В частині з них я розчарувалась. Дехто, навіть маючи оплату, не хотів працювати, тоді як я сама працювала без вихідних і сну. На старті я робила ставку на друзів і знайомих, але «друг» — не завжди означає «професіонал». Тоді в нас не було конкуренції, були просто люди поруч. Тепер я знаю: потрібно обирати конкурентоспроможних. Але це розуміння приходить з досвідом.

Ще один болісний, але показовий момент. Я б, напевно, на старті надала більше робочих місць людям з інших дружніх спільнот — хоча б тимчасово — щоби закріпити фундамент організації, а вже потім у чітко визначених умовах розширювати склад. Але в нашому статуті чітко прописано, що у штаті мають працювати транс*люди. Наші союзники працювали для транс*спільноти, для наших бенефіціарів. Ми не втратили в якості. Але якби це розуміння було від початку — втрат було б менше. Зараз у нас транс*люди й далі становлять більшість у команді, але якщо цисгендерна людина працює якісно — ми цьому раді.

У нас немає повноцінного ринку праці, на якому можна обирати — тож краще бути з тими, хто є зараз, і вже потім розвиватись далі.

Ці зміни у моїх поглядах я вважаю справді важливими. Усе інше — думаю, ми зробили правильно. Не буває легкого старту «з нуля». За перші 2–3 роки ми впоралися дуже гідно — і в умовах війни, і пандемії. Ставлю собі й команді високу оцінку.