Без права на захист: транс*люди й мовчазна бездіяльність держави

У сучасній Україні, попри поступ до євроінтеграції, правової реформи й зовнішні декларації про підтримку прав людини, трансгендерні люди продовжують залишатися серед найбільш вразливих і незахищених. Вони стають мішенню фізичного, психологічного, економічного та сексуального насильства, як у публічному просторі, так і в державних інституціях.

Цей матеріал створений на основі аналізу понад 60 відібраних кейсів, задокументованих параюристками та параюристами ГО «Когорта» протягом 2023–2024 років. Частина кейсів була зібрана в межах глибинних інтерв’ю з транс\*людьми, які постраждали від різних форм насильства, зокрема в контексті воєнного стану, евакуації, доступу до медичних та соціальних послуг. Інтерв’ю проводилися у безпечному форматі з дотриманням принципів добровільності, конфіденційності та етичного інформування.

Зібрані свідчення охоплюють широкий спектр форм насильства — від фізичних нападів і сексуального насильства до психологічного тиску, порушення прав у медичних установах, соціальних службах, ТЦК та СП, та з боку правоохоронних органів. 

Ці історії — не поодинокі випадки, не трагічні винятки, а сценарії, які повторюються і вказують на наявність глибоко вкоріненої системної трансфобії на всіх рівнях держави. Вона проростає у владних структурах, закріплюється в побутових стосунках і навіть знаходить відображення в тих інституціях, які за законом мали б забезпечувати безпеку, підтримку й захист. Ігнорування дискримінації транс*людей з боку держави лише поглиблює кризу, прирікаючи громадян країни на ізоляцію, невидимість і насильство.

Історії, які є життям: 

Побиття в укритті — небезпека навіть під час тривоги

Марина (ім’я змінене), транс*жінка з Києва, була атакована в укритті під час масованого обстрілу. «Твоя зовнішність — загроза моральному духу», — сказав один із чоловіків перед тим, як вивести її надвір. Побиття завершилося струсом мозку. Справу в поліції не відкрили. Поліція класифікувала ситуацію як «побутовий конфлікт».

Насильство в армії — подвійна вразливість

Богдана, транс*жінка, яку мобілізували попри наявність довідки про трансгендерність, опинилась у частині без медичної або психологічної підтримки. Над нею знущались офіцери, змушували роздягатися, демонструвати «справжню стать». Вона зверталась із рапортами, але відповідей не надійшло. Її вивели зі складу частини через нібито «емоційну нестабільність». Це не випадковість. Це узаконене приниження.

Домашнє насильство й сімейна ізоляція

Транс*хлопець, 19 років, був змушений проживати з родичами, які категорично не приймали його гендерну ідентичність. Його обмежували у вільному пересуванні, забороняли користуватися соціальними мережами, вилучили документи, що посвідчують особу. Родина наполягала на зверненні до психіатрів, змушувала вживати ліки проти його волі та погрожувала госпіталізацією. Після чергового конфлікту хлопець намагався втекти, але зіткнувся з погрозами повідомити поліцію про «неадекватну поведінку».

Після звернення до параюристів ГО «Когорта» йому надали первинну юридичну консультацію та психоемоційну підтримку. Також було складено план дій з виходу з токсичного середовища, у тому числі з інструкціями щодо отримання притулку та оформлення соціальної допомоги. Випадок продемонстрував, наскільки молоді транс*люди, які залежать від родини, позбавлені базової автономії, захисту та підтримки з боку держави.

Насильство в державних інституціях

Транс*жінка звернулася до Київського ТЦК та СП для проходження ВЛК з метою врегулювання військового обліку. Попри наявність медичних довідок і візуальну відповідність жіночому гендерному виразу, її примусово направили на додаткову «перевірку статі». Процедура проходила без інформованої згоди, без врахування її гендерної ідентичності, з коментарями лікарів на кшталт: «спочатку визначся, хто ти є». Після огляду їй видали принизливий висновок з некоректними формулюваннями, що унеможливило завершення процедури обліку.

Інший кейс стосується транс*чоловіка, який намагався перетнути кордон під час воєнного стану. Через розбіжність у документах (чоловіча гендерна експресія, але паспорт із жіночими даними), прикордонники затримали його на кілька годин, допитували щодо «реальної статі», примусово оглянули речі та поставили питання, що порушують право на приватне життя. Зрештою, його не пропустили, посилаючись на відсутність належного підтвердження статі, попри наявність медичних довідок.

Обидва випадки ілюструють, як державні інституції стають джерелом системного приниження, психологічного насильства й порушення базових прав людини. Вони також свідчать про нагальну потребу у впровадженні недискримінаційних стандартів взаємодії з транс*людьми у сфері медичної експертизи, прикордонного контролю та військового обліку.

Вразливість у сфері соціальних послуг

Транс*люди часто змушені звертатися до тимчасових притулків, гуманітарних центрів, медичних закладів. Але замість допомоги вони стикаються з насильством або відмовою у доступі до послуг. У кількох кейсах параюристи фіксували ситуації, коли працівники соцзахисту публічно коментували тіло транслюдини або відмовляли в обслуговуванні зі словами: ”Ми вас не розуміємо».

Один з випадків стався у січні 2024 року. Транс*жінка звернулась до пункту гуманітарної допомоги в Києві з проханням отримати базовий набір речей: засоби гігієни, теплий одяг і продуктовий пайок. Після того як працівники центру побачили її паспорт із чоловічими даними, їй відмовили у видачі допомоги, аргументуючи це тим, що «дані не збігаються з реальністю». Один із волонтерів вголос прокоментував: «Це не жінка. Це несерйозно». Жінка залишила центр у сльозах. Параюристки ГО «Когорта» допомогли їй подати скаргу до адміністрації та звернутися до іншого центру, де вона зрештою отримала допомогу.

В іншому випадку транс*чоловік звернувся до поліклініки у Львові зі скаргами на загострення хронічного захворювання. Йому запропонували пройти огляд у жіночому відділенні, попри його документи з чоловічим ім’ям. Один із лікарів при огляді запитав: «А ви взагалі хто за паспортом?» — і відмовився проводити обстеження, поки пацієнт не «пояснить свою ситуацію». У результаті чоловік залишив заклад без допомоги. 

Ці приклади показують, як транс*люди часто стають об’єктами стигматизації у місцях, покликаних бути безпечними й відкритими. Вразливість посилюється не лише дискримінацією, а й безкарністю персоналу соціальних та медичних служб.

Що каже міжнародне право?

Резолюції ООН, Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) та самої Ради Європи неодноразово закликали держави-члени розробити комплексні механізми запобігання, моніторингу та реагування на насильство проти трансгендерних людей. Зокрема, Резолюція ПАРЄ №2048 (2015) прямо вимагає визнання дискримінації за ознакою гендерної ідентичності та гарантування доступу до правосуддя. У відповідних висновках Незалежного експерта ООН з питань СОГІ зазначається, що держави зобов’язані не лише не допускати дискримінації, але й активно створювати політики, які захищають транслюдей у вразливих ситуаціях.

Європейський суд з прав людини у справі “Identoba v. Georgia” (2015) вперше чітко визнав, що державна бездіяльність у випадках насильства проти ЛГБТ-людей становить порушення статті 3 Європейської конвенції з прав людини — тобто фактично дорівнює нелюдському та принизливому поводженню. Суд також вказав на статтю 14 (заборона дискримінації), наголошуючи, що держава зобов’язана забезпечити належне розслідування з урахуванням мотивів ненависті, пов’язаних із гендерною ідентичністю або сексуальною орієнтацією.

Незважаючи на це, в Україні досі відсутній навіть базовий національний механізм статистичного обліку злочинів на ґрунті ненависті проти трансгендерних осіб. Також немає жодної процедури фіксації таких мотивів у ході поліцейського або судового розслідування. Бракує державної програми навчання служб реагування — поліції, прокуратури, соціальних служб, РАЦСів — щодо специфіки гендерної ідентичності, що ще більше посилює коло безкарності. У результаті — транслюди в Україні фактично позбавлені доступу до ефективного захисту від насильства, навіть коли мова йде про грубі порушення основоположних прав людини.

Коли мовчання вбиває

У 80% випадків, за даними ГО «Когорта», транслюди, які зазнали насильства, не звертаються до поліції. Цей показник є критичним індикатором глибокої недовіри до правоохоронної системи. Основні причини такої відмови — не лише страх перед повторною травматизацією, але й реальний досвід вторинної віктимізації: принизливі запитання, відмова у прийнятті заяв, відкриті образи або стигматизувальна поведінка з боку поліцейських.

Додатковим фактором є попередній досвід безкарності кривдників: у багатьох випадках транслюди повідомляли про те, що навіть при відкритті провадження слідство не рухається, справи закриваються, а винні залишаються непокараними. Така ситуація формує замкнене коло недовіри й безсилля.

Окрім цього, стигматизація транслюдей у суспільстві викликає страх розголошення. Звернення до поліції часто асоціюється з ризиком втратити роботу, житло, соціальні зв’язки або стати мішенню у громаді. Люди, які не мають коректних документів або перебувають у процесі переходу, особливо вразливі до погроз викриття або тиску.

Не менш важливою є відсутність доступної правової допомоги. У більшості випадків транслюди не знають, куди звертатися по підтримку, або ж не мають ресурсу звертатися до адвокатів. Система безоплатної правової допомоги часто виявляється не дружньою щодо потреб ТГ-спільноти, а відсутність кваліфікованих спеціалістів призводить до ще глибшої ізоляції постраждалих.

Таким чином, мовчання — це не вибір, а вимушена стратегія виживання в умовах, де сама система стає джерелом небезпеки.

Що має змінитись уже зараз?

1. Окремий облік злочинів на ґрунті гендерної ідентичності.

2. Забезпечення належного розслідування кожного випадку насильства з повагою до ідентичності постраждалого.

3. Створення програми підтримки для транслюдей у системі МВС, ТЦК та СП, медичних установ.

4. Інтеграція обов’язкової освіти про трансгендерність у програми навчання поліції, військових, соцслужб.

5. Законодавче визнання трансфобного насильства як форми гендерно зумовленого насильства.

Особисте — це політичне

«Коли ти стаєш жертвою — тебе змушують мовчати. Коли говориш — тебе знову карають,» — ділиться Ліна, транс жінка з Харкова. «Я не боюсь бути собою. Я боюсь бути собою поруч із державою, яка заплющує очі на насильство».

Кожна історія насильства — це не лише трагедія однієї людини, а й вирок всій системі. І поки транс*люди змушені виборювати право просто існувати, говорити вголос — це мінімум, що ми можемо зробити.

Це не окремі історії. Це — система. І її потрібно змінювати, а не замовчувати.

Не мовчіть! Говоріть з нами про те, що турбує. Ми поруч: ви можете заповнити форму-запит на параюридичну допомогу, а також зателефонувати на гарячу лінію ГО «Когорта» за номером +38-093-4842-493

Автор публікації: Володимир Косенко, старший параюрист проєкту “Захист прав трансгендерних людей України за допомогою рівних параюристів”.

Діяльність здійснюється за фінансової підтримки МБФ “Альянс громадського здоров’я” в рамках реалізації програми “Стійка відповідь на епідемії ВІЛ і ТБ в умовах війни та відновлення України”, яка реалізується за підтримки Глобального фонду.