Владислава Біла: «Кожен кейс, кожен випадок — унікальний»

Вітаємо усіх!

З 1 січня 2024 року ГО “Когорта” розпочала проєкт “Захист прав трансґендерних людей України за допомогою рівних параюристів”. Діяльність здійснюється за фінансової підтримки МБФ “Альянс громадського здоров’я” в рамках реалізації програми “Стійка відповідь на епідемії ВІЛ і ТБ в умовах війни та відновлення України”, яка реалізується за підтримки Глобального фонду.

З самого початку проєкту ми публікували цікаві матеріали, а також знайомили вас з командою проєкту. І сьогодні хочемо представити Владиславу Білу — регіональну координаторку ГО “Когорта” у Миколаєві, а також рівну параюристку, яка є невід’ємною частиною громадської організації. 

Вітаємо, Владо! Розкажіть, будь ласка, про себе.

Привіт! Мене звати Владислава, я- транс*жінка, живу звичайним життям звичайної людини. Вдома – усілякі турботи, полюбляю тварин, у мене є кицька та папужки. Війна, на жаль, внесла деякі зміни в моє життя: була змушена змінити свою работу, але це було не одразу. 

З самого початку війни, коли я залишилась без роботи, мені допомогали різні благодійні організації, а через деякий час, несподівано, в мене з’явилась можливість самій допомогати людям. З січня 2024 я займаю посаду регіональної координаторки ГО «Когорта» у м.Миколаєві, також беру участь у параюридичному проєкті. Наша ціль — допомога трансгендерним людям в Україні.

А як Ви прийняли рішення долучитись до цього проєкту?

Взимку цього року координаторка параюридичного проєкту запропонувала спробувати. Це було для мене не те, щоб інше, це було на кшталт… щось з іншої планети. Уявіть собі, як людині, яка не має знань в юридичних аспектах, в нюансах законодавства, займатись захистом прав? Але ж я почала роботу, почала проходити тренінги, взяла потім якісь нескладні кейси… та зрозуміла, що  можу впоратись! Головне тут, як я вважаю, вміння знаходити спільну мову з потерпілими, відчувати  їхній стан, співчувати. Також допомагає знання законодавства — щодо прав трансгендерних людей, їх законної можливості робити транс*перехід,  користуватись медичною допомогою. Та й, взагалі, знання прав людини.

У Вас дуже цікавий шлях. А з якими цікавими кейсами вже довелось мати справу?

Кожен кейс, кожен випадок — унікальний. Складно виокремити щось особливе серед них, в більшості це — порушення прав людини, її честі та гідності. Багато транс*людей стикаються з образами, насильством, інколи фізичним. Є також випадки, коли лікарі, не маючи компетенції, чи не  вважаючи, що потрібно дотримуватись Уніфікованого клінічного протоколу, ігнорують алгоритм транс*переходу, відмовляють пацієнтам. Або припускаються помилок, просять результати якихось зайвих аналізів, чи довідки. 

Є інші кейси: порушення з боку правоохоронних органів, поліції. Війна, на жаль, вносить свої корективи. Транс*людей почали ображати та нехтувати їхніми законними правами. Деякі “представники закону”, не знаючи проблем та суті транс*людей, вважають, що усі ми — злочинці. Отож і маємо різноманітні кейси… У більшості випадків правоохоронці не виконують своїх обов’язків: вони або не відкривають справи щодо насильства і злочинів проти транс*людей, або відмовляють постраждалим у подачі заяв, чи навіть спотворюють суть звернення, зменшуючи значущість правопорушення.

Владиславо, чому ще, на Вашу думку, транс*люди бояться звертатись по допомогу?

Тут усе просто: багато транс*людей звикли до несправедливості, відмов і образ. Вони просто не вірять, що хтось може їм допомогти, не вірять, що їхні проблеми можна вирішити. Також багато хто з них не бажають розкриття, яке може статися під час ведення справи. Але я хочу заспокоїти своїх клієнтів: вся інформація зберігається надійно, вона анонімна і не розголошується. 

Інша справа — коли потрібно проходити через певні установи, подавати заяви, документи або звертатися до поліції. Розумію, що важко показувати документи, особливо коли не відбулась їхня зміна. Але це потрібно вирішувати особисто. Якщо не зробити крок, справа не зрушиться з місця, і це слід усвідомлювати.

Якими ключовими навичками, з Вашої точки зору, має володіти параюрист_ка, щоб допомогти у таких ситуаціях?

На мій погляд, важливо поважати людину, але й уникати власних упереджень, сприймаючі біль і проблеми людей. Якщо з цим не впоратися, швидко настане «вигорання» — стан, коли відчуваєш пустоту в душі і слабкість. Треба розуміти, що не завжди кейс буде успішним; іноді клієнти відмовляються від подальшого розвитку справи чи захисту. Як параюристка, знаю: ось у цій справі можна досягти успіху! Але іноді відчуваю щось на кшталт поразки, і це неприємно… 

Також важливо вміти відокремлювати головне від другорядного, адже клієнти часто говорять про речі, які не стосуються справи — наприклад, про фінансові труднощі або про прохання бути присутніми в певних установах. Але це не наша справа; ми не можемо робити те, що клієнт повинен виконувати самостійно.

Чи бувало, що Вам також була потрібна параюридична допомога? 

Боронь Боже, такого ще не було *посміхається*. Сподіваюся, що такого не трапиться, але, як кажуть, «від тюрми та від суми…». Проте я вірю в справедливість, порядність людей і в щасливу «ангельську» зірку, що світить над кожним із нас і веде до вірного шляху. Головне — навчитися її помічати, коли це потрібно. Це те, чого я бажаю всім!

Дякуємо Владиславі за інтерв’ю та нагадуємо: команда параюридичного проєкту готова надавати допомогу, яким би складним не здавався випадок. Будь ласка, заповніть форму, щоб отримати відповідну підтримку.