Алекс: «Якщо всі промовчать, то ми не матимемо засобів, щоб захистити себе…» (велике інтерв’ю до Дня (не)мовчання)

7 квітня 2024 року, як багато хто знає, на активістів (Алекса та Димка) було скоєно гомофобний напад. Про це писали у медіа, і підтримати пару вирішили багато правозахисних організацій. 

Сьогодні, 12 квітня, ми хочемо нагадати про важливу дату — День мовчання. Щорічно її відзначають у другу п’ятницю квітня, щоб привернути увагу громадськості до проблеми замовчування дискримінації, фізичного і морального насильства, злочинів на ґрунті ненависті і негативного ставлення за ознакою сексуальної орієнтації і гендерної ідентичності.

Чому важливо не-мовчати?

“Когорта” не могла пройти повз цей випадок, адже кожного дня представни(ки)ці нашої спільноти наражаються на небезпеку. Таке може статись фактично з усіма: не має значення, як виглядає людина, скільки їй років, у що вона вдягнена. Що важливо, напади почастішали: 3 квітня жертвами стали також Сур і Данило. 

Ми вирішили взяти інтерв’ю у Алекса, щоб прояснити ситуацію. Можливо, ця розмова стане підтримкою для тих людей, які бояться звертатись по допомогу, а також буде ще одним гучним нагадуванням: наразі Україні критично важливо прийняти законопроєкт #5488

Добрий вечір, Алексе! Найперше,  хочу запитати, як зараз ви себе почуваєте?

Добрий вечір! Жахливо. Ми з партнером виснажені, багато людей, забагато коментарів, ще й гомофоби набігли. Відверто страшно, що наступного разу нас побʼють за балончик, публічність чи заявку. 

Розуміємо вас і хочемо усіляко підтримати.  Ви писали, що напад стався фактично серед білого дня. Але чи намагались перехожі якось втрутитись або захистити?

Напад дійсно був посеред дня, четверта година дня, купа людей, Контрактова площа… Люди допомогли вже постфактум. Поки тримали колом, на нас тільки іноді дивились перехожі, але не підходили. Підійшов тільки один хлопець і встав на їхній бік, сказав віддати значок. Гадки не маю, хто то був, можливо, взагалі їхній знайомий …

Навіть коли в мого партнера був рот залитий кров’ю, якась жінка казала, що це ми нападники. Ну, звичайно, я в спідниці та мій партнер напали на чотирьох масивних чоловіків, частина з яких — військові… 

У медіа значки на рюкзаку стали таким своєрідним символом вашої історії. Чому ви їх не зняли?

Мені здається, що для нас зняти значки було б своєрідним приниженням, репрезентацією того, що людина з більшою силою посеред дня може зробити все, що захоче, що ми не валідні, коли поруч хтось на кшталт них.

Це щось про відмову від ідентичності, про те, щоб здатись, а не боротись далі, а ми активісти, ми так не можемо.

Коли я жив у Криму, то в свої 17 я фотографувався в Сімферополі з написом «Сімферополь проти гомофобії та трансфобії», прямо в центрі міста для проєкту КиївПрайду, сподіваючись, що мене не побʼють окупанти чи хтось ще. Закони, що там зараз існують далеко не за ЛГБТК+ людей та Україну… 

Але я впертий, тому й фотографувався, бо щоб вільне суспільство існувало, за нього варто боротись. Не хочу ховатись. А мій партнер такі самі, ми вперті активісти, все ж таки на мітингах і познайомились.

Страшно, звичайно, й відверто легше віддати ті значки, але нас двох воно надто тримало, хотіли стояти за своє. Додам ще одну думку від мого партнера про те, чому ж ми не віддали значки: бо мусили щось зробити, бо хотіли показати, що іноді варто чинити опір.

Це дійсно було дуже сміливо і гідно. А коли ви звернулись в поліцію, чи одразу прийняли заяву?

Ми звернулись, як тільки відірвались та нас оточили люди, близько 16:35. Я зателефонував у поліцію, ми просиділи там десь до сьомої, слідчий був приємний. 

Заяву прийняли, проте кілька представників поліції намагались відмовити нас від цього, аргументуючи тим, що двоє з чоловіків військові, а один, як виявилося — неповнолітній, років 17, казали, що вони й так все зрозуміли, але ж ми розуміємо, що ні….

Можливо, то був їх слідчий. Він потім сказав, що якщо ми писатимемо заяву, то вони також, казатимуть, що ми напали.

Дуже багато людей зі спільноти,  які потрапляють у подібні ситуації, не звертаються по допомогу і замовчують. Чому важливо надавати розголосу?

Бо якщо всі промовчать, то ми не матимемо засобів, щоб захистити себе, ми не знатимемо, що варто очікувати небезпеку; більш того, відсутність суспільного обговорення гальмує прийняття законопроєкту №5488 (примітка: У 2021 році український уряд вніс на розгляд Верховної Ради законопроєкт 5488 про зміни до законодавства у сфері боротьби з проявами дискримінації та злочинами ненависті. Пропонується додати до обтяжуючих обставин вчинення правопорушення з мотивів нетерпимості (зокрема на ґрунті сексуальної орієнтації, ґендерної ідентичності та ін.)

Ми маємо говорити, ні, ми маємо кричати людям та державі, що нам потрібна ліпша система, нам потрібна безпека, а також кричати ЛГБТК+ людям про те, що вони мають знати, як захистити себе, мають бути дуже обережними, бо сьогодні Україна в стані війни, у стані кризи все погіршується…

З 1 січня 2024 року ГО “Когорта” розпочала проєкт “Захист прав трансгендерних людей України за допомогою рівних параюристів” Діяльність здійснюється за фінансової підтримки МБФ “Альянс громадського здоров’я” в рамках реалізації програми “Стійка відповідь на епідемії ВІЛ і ТБ в умовах війни та відновлення України”, яка реалізується за підтримки Глобального фонду.

Якщо ви зіткнулись з насильством, відмовою у наданні послуг, дискримінацією, будь ласка, не мовчіть: ви можете заповнити форму. Наша команда готова долучитись до вирішення усіх кейсів, незалежно від того, наскільки вони важкі. Також в команді ГО “Когорта” є професійна юристка та психологиня.

#когорта #альянс_громадського_здоровя #параюристи #деньмовчання #інтервю