Досвід трансгендерного переходу під час війни: інтерв’ю з Ніколь
Трансгендерна спільнота в Україні стикається не лише з нерозумінням суспільства, а й із численними бюрократичними перепонами в системі охорони здоров’я. Ми поговорили з Ніколь — трансгендерною дівчиною, інженеркою великої компанії, яка нещодавно розпочала свій юридичний перехід. Вона поділилася особистою історією, досвідом взаємодії з лікарями у Львові та порадами для тих, хто лише стоїть на початку цього шляху.
— Ніколь, розкажіть, будь ласка, трохи про себе.
Мене звуть Ніколь, я трансгендерна дівчина. Зараз працюю інженеркою у великій компанії, де, на щастя, ставлення до ЛГБТІК+-спільноти досить дружнє. Усе життя я відчувала, що моя гендерна ідентичність – інша, але довгий час навіть не мала слів, щоб описати свої відчуття і знайти свій шлях.
— Чому саме зараз Ви вирішили розпочати юридичний перехід?
Ще донедавна я взагалі не знала, що це можливо. Я виросла в Кривому Розі, і мені здавалось, що бажання, про яке я думала — це щось ненормальне. Єдине, що я тоді знала про трансгендерних людей, — це образ із телевізора, як, наприклад, Кончіта Вурст. На щастя, я з часом змогла вирватися з тої «діри знань» і самостійно просвітити себе щодо трансгендерності. Тоді ж одразу прийняла рішення почати перехід — наскільки дозволяли обставини.
Я зробила соціальний перехід скрізь, окрім роботи та університету, і почала намагатись отримати офіційний діагноз, необхідний для подальших кроків.
— Як у Львові відбувалася взаємодія з лікарями? Чи вдалося легко отримати необхідну допомогу?
На жаль, у Львові практично немає дружніх психіатрів, а це найважливіший крок, якщо хочеш отримати діагноз для юридичного переходу.
Спочатку я звернулася до психіатрині за місцем проживання — у 5-ту поліклініку міста. Там мені відмовили, пояснивши, що «в стаціонар кладуть лише після 25 років». А ще виявилось, що моя колишня сімейна лікарка з Кривого Рогу навіть не внесла мене в електронну систему охорони здоров’я.
На щастя, я знайшла дружню сімейну лікарку у Львові, уклала з нею декларацію, і вона порадила «дружню психіатриню». Але та проігнорувала моє повідомлення, а потім відповіла, що «у Львові цей діагноз ставлять тільки в Кульпарківській психіатричній лікарні».
Я записалась туди, прийшла на прийом і чекала з дев’ятої ранку до другої дня. Коли нарешті потрапила до лікаря, він сказав, що потрібне стаціонарне обстеження. Але через реставрацію головного корпусу стаціонару зараз немає. Мене направили в інший — на вул. Басараба, 2. Там мені відмовили, сказавши, що такий діагноз вони не ставлять, і відправили назад «за місцем проживання».
А там, як мені вже казали, приймають лише після 25 років. Вийшло замкнене коло.
Після року таких поневірянь я вирішила їхати до Києва, бо стало очевидно, що у Львові мені ніхто діагноз ставити не збирається.
— Як Ви вважаєте, чому сьогодні зробити транс*перехід в Україні стає все важче?
Кількість лікарів, які готові ставити діагноз, постійно зменшується. Тих, хто продовжує це робити, — обмежують і тиснуть на них усе сильніше. Хто саме стоїть за цим тиском — я не знаю, але маю свої здогадки.
— Яку пораду Ви могли б дати трансгендерним людям, які тільки починають свій шлях переходу?
Перш за все, треба знайти дружнього сімейного лікаря й укласти з ним декларацію. Потім отримати направлення до психіатра й їхати до Києва, це з мого досвіду особистого, у перше або друге відділення лікарні Павлова. Це, мабуть, єдине місце, де реально можна отримати діагноз.
Якщо просто приїхати без направлення, можуть не покласти. Тому якщо є фінансова можливість, можна звернутись до приватної клініки — там візьмуть чималі гроші, але ви будете впевнені, що вас госпіталізують і допоможуть пройти всі етапи.
— Дякуємо, Ніколь, за відвертість і щирість! У Вас дійсно безцінний і непростий досвід!
Ця історія — не лише свідчення особистої сили, а й показник системних проблем, з якими стикаються трансгендерні люди в Україні. Попри всі бар’єри, Ніколь продовжує свій шлях — із вірою у себе і в те, що зміни на краще неминучі.
Матеріал створено громадською організацією «Когорта» за фінансової підтримки Національної трансгендерної коаліції в рамках Національної медіа-кампанії щодо правового визнання гендеру, що є частиною регіонального проєкту « Посилення доступу до правосуддя щодо правового визнання гендеру шляхом позасудового відшкодування порушень прав людини щодо трансгендерних людей у Вірменії, Грузії та Україні» , що реалізується Національною трансгендерною коаліцією у партнерстві з громадськими організаціями «Теміда» та «Когорта» за фінансової підтримки Європейського Союзу та Чорноморського фонду регіонального співробітництва. Його зміст є виключною відповідальністю громадської організації «Когорта» та не обов’язково відображає погляди Національної трансгендерної коаліції, Європейського Союзу чи Чорноморського фонду регіонального співробітництва.